Вітаємо, друзі! 1 жовтня ми відзначаємо День захисників і захисниць України, свято Покрови, День Українського Козацтва, 82-у річницю створення УПА. Наше місто є вкрай патріотичним, адже тут сталося чимало подій пов’язаних із УПА. Наше місто є вкрай патріотичним, адже тут сталося чимало подій, пов’язаних із державотворенням нашої країни, і це місто зберігає пам’ять про героїв, які боролися за незалежність України. Саме тут організовувалися підпільні операції, і зароджувався рух опору, що став символом боротьби українського народу за свободу та державність.

Ми хочемо аби кожен рівнянин та гість міста знав його історію, тому і підготували для вас цей патріотичний онлайн-маршрут. Сподіваємося, що ви дізнаєтеся багато нового про наше Рівне. Гарної подорожі💙💛.

👇P.s. Внизу сторінки ви зможете знайти повноцінну мапу зі всіма місцями.

Тарас Бульба-Боровець

Генерал-хорунжий, діяч українського повстанського руху, засновник УПА «Поліська Січ». Хто ж це і яке відношення мав до нашого міста?

Народився 9 березня 1908 року в селі Бистричі на Рівненщині. Не маючи змоги навчатись у школі, Тарас Боровець наполегливо займався самоосвітою. Багато читав, цікавився політикою. Ще молодим він влився в ряди національно-визвольного руху. Вирішальну роль у залученні його до політики відіграв сотник Василь Раєвський. Він у 1932 році познайомив Боровця з полковником колишньої армії Української народної республіки Іваном Литвиненком, який розгледів у юнакові організаторські здібності й залучив до виконання своїх завдань.

Знайомство це відбулось в одному з кінотеатрів міста Рівне. Після цієї зустрічі Тарас Боровець стає співробітником Литвиненка, з його наказу перетинає польсько-радянський кордон і доставляє речові докази голодомору в Україні, які Уряд УНР надсилає до Ліги Націй та у різні країни.

Вже наступного, 1933 року, Тарас Боровець переселився у місто Рівне, де видавав газету “Волиняк” і водночас був кореспондентом крайової екзекутиви ОУН на Волині, яка розміщувала його статті у нелегальних виданнях. Під час перебування у Рівному він надсилав на територію Сарненського повіту твори антипольського змісту. За цю діяльність 17 червня 1934 року був заарештований.  Як розповідає сам отаман, після арешту він проходив допити і тортури у Рівненській тюрмі на Грабнику. Звідси Боровця етапом відправили до Берези Картузької. Там він познайомився з багатьма відомими націоналістами, людьми різних політичних поглядів.

Польсько-німецька війна застала його у Варшаві. Там він стає свідком напливу втікачів із Західної України, яка у вересні 1939 року опинилась під контролем Червоної Армії.

1 серпня 1940 року Т. Бульба-Боровець переходить кордон між Німеччиною і Радянським Союзом, таємно добирається до містечка Степань.  Під час більшовицької окупації продовжує роботу з організації націоналістичного підпілля на Поліссі та Волині, яке у роки німецько- радянської війни (1941–1945рр.) стало основою військового об’єднання «Поліська Січ». А в серпні 1941 р. загони вояків Тараса Бульби-Боровця першими увійшли у містечко Олевськ на Житомирщині. Там було запроваджено українське управління, зорганізовано міліцію, сформовано Українську повстанську армію «Поліська Січ» і, навіть, перейменовано вулиці.

З серпня по листопад 1941 р. м. Олевськ було столицею вільної української «республіки», яка увійшла в історію під назвою Олевська Республіка.

Навесні 1943 року УПА «Поліська Січ» стала однією з найпотужніших військових сил на Волині та Поділлі чисельністю від 10 до 20 тисяч осіб. В цей час Т. Боровець бере участь у переговорах про об’єднання зі штабом УПА-Північ, однак, пропозицію про входження його відділів в єдиний повстанський рух він відхилив.

У липні 1943 року Бульба-Боровець перейменував очолювані ним загони в Українську народно-революційну армію (УНРА). У кінці 1943 р. під час перебування у Берліні генерал-хорунжий був арештований гестапо і відправлений у концтабір Заксенгаузен, де в цей час утримувався Степан Бандера.

Після розгрому фашистів перебував у еміграції в Західній Німеччині. З 1948 року проживав в Канаді. Організував і був провідником Української народної гвардії, співробітником видань «Бюлетень Головної команди УНГ», органу УНГ «Меч і воля», вишкільних зошитів «Військова справа», летючок «Залізний заслон» тощо.

Помер 15 травня 1981 року, похований у Нью-Йорку на кладовищі Бавнд-Брук.

Рівненське видавництво “Волинь”

З 1941 по 1944 р. найбільшим видавничим осередком в Україні було рівненське видавництво “Волинь”. Ініціатива створення української газети належала Степану Скрипнику, який влітку 1941 року, зустрівши Уласа Самчука в Рівному (письменник повернувся з еміграції і прямував до Києва). запропонував йому залишитись тут: «бо і в Рівному є широке і вдячне поле діяльності – це насамперед організувати добрий пресовий орган, для чого дуже знадобиться його досвід письменницької й організаторської роботи». Степан Скрипник був далекоглядним політиком, він знав, що преса служитиме рівнянам не лише як джерело інформації у страшний воєнний час, а й спричинить значною мірою пробудження національної гідності й свідомості мешканців як Західної, так і, особливо, зрусифікованої більшовицькою владою Східної України. Ця ідея Самчуку видалася привабливою. І почалася на початку серпня 1941 року в Рівному підготовка до налагодження роботи редакції газети та книжкового видавництва.

Для того, щоб розгорнути по-справжньому роботу газетно-книжкового видавництва, потрібні насамперед кадри, відповідна матеріально-технічна база, приміщення. З дозволу міського голови Рівного Полікарпа Бульби організатори цього “підприємства” С. Скрипник та У. Самчук відшукали і закріпили за собою чимале приміщення на розі вулиць Тополевої й Шкільної, оглянули і взяли в  користування також міську друкарню та склад паперу.

Кадрове питання в редакції “Волині” набуло першочергового значення. Підбір журналістів здійснювався дуже скрупульозно. До уваги бралися передусім професійні здібності й можливості працівника. Спочатку вся організаційна і журналістська робота лягла на плечі С. Скрипника та У. Самчука. Художнє оформлення газети “Волинь” виконав графік Ніл Хасевич.

У Рівному в серпні 1941 року У. Самчук познайомився з працівниками Київської кіностудії – режисером Іваном Кавалерідзе, його асистенткою з монтажу Тетяною Праховою, кінооператором Іваном Шеккером та його дружиною Вірою Шеккер. Ця група знімала у Карпатах фільм “Пісня про Довбуша”, де їх застала війна. З труднощами, тікаючи від війни з Карпат до Києва, митці опинилися в Рівному і погодились працювати в редакції: друкаркою – Віра Шеккер, фотографом – Іван Шеккер, оглядачем преси – Тетяна Прахова.

31 серпня 1941 року з датою 1 вересня 1941 року перше число “Волині” побачило світ. Під “шапкою” “Волинь” зазначено – “Часопис для Волині”.

Хоча перше число “Волині” вийшло накладом дванадцять тисяч примірників, його виявилося замало. Газету “не купували, а розхапували”, – згадував У. Самчук. Адміністрація “Волині” розуміла, що попит на газету є і буде, таким чином, потрібно було наклад її збільшувати в кілька разів.

З першого числа “Волині” газета стала популярною не лише на Рівненщині, а й у багатьох інших областях України – особливо Кіровоградській, Миколаївській, Хмельницькій, Тернопільській, Волинській, Житомирській, у столиці України – Києві та сусідній Білорусії.

Причиною цього було ось що: “Ми мали в руках важливий, справді живий і справді учинний орган друку, безпосередній контакт з найширшими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирої патетики. І раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все, що ми писали, – писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував“. “Волинь” стала першою справжньою газетою на території окупованої України, яка видавалася незалежними силами та засобами.

Українські патріоти – журналісти й видавці – не мали наміру підпадати під вплив німецької пропаганди, бо чітко обстоювали свою мету: засобами масової інформації пробуджувати, закликати, організовувати українців до боротьби за власну незалежну державу. На цих позиціях твердо стояв редакційний колектив найбільшої й найвпливовішої газети “Волинь”. Штат “Волині” щомісяця збільшувався.

Свого журналістського піку видання досягло за редакторства У. Самчука. Під боком райхскомісаріату “Україна” “Волинь” творила інфраструктуру громадсько-політичних, культурних, господарських українських інституцій (Українська Рада Довір’я на Волині, “Просвіта”, Жіноча Служба Україні, Суспільна опіка, Український Червоний Хрест, “Сільський Господар”, “Центросоюз” та ін.), вона стала також пропагандистським речником населення не лише Рівненщини, а й багатьох областей України, пробуджуючи національну свідомість і об’єктивно готуючи умови для виникнення Української Повстанської Армії.

З 19 квітня 1942 року “Волинь” набуває статусу “Український часопис”.

Окремою сторінкою діяльності видавництва “Волинь” є видання двох часописів – “Орленя” (для дітей) та “Український хлібороб”. Перше число часопису “Орленя” вийшло друком у жовтні 1941 року. Видання справді справляло враження на маленьких читачів як змістом, так і формою.

Кожна сторінка журналу вміщувала цікаву ілюстрацію: малюнки, фотографії, графіку, намальовані рубрики-заставки. Приваблювали також заголовки оповідань, розповідей, ребуси, кросворди. Особливо відзначалася художнім оформленням обкладинка щомісячника.

Ідея побудови незалежної, самостійної України і місце та роль у цій нелегкій справі молоді наскрізь проходить через видання. Відповідно до цієї мети й підбирала та друкувала редакція матеріали штатного та позаштатного активу. З номера в номер друкувалися кореспонденції про видатних діячів України – Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Миколу Лисенка, матеріали з історії визвольної боротьби наших предків, у яких оспівувалися полководці, князь київський Святослав Ігорович, галицько-волинський князь Роман.

Українське видавництво “Волинь” видавало ще один журнал – “Український хлібороб”. Перше число щомісячника “Український хлібороб” вийшло друком у січні 1942. Видання було призначене насамперед для трудівників усіх сфер сільського господарства. У зверненні до читачів редактор Петро Колесник так визначає концепцію “Українського хлібороба”: “Наш український народ, віками ошукуваний різними п’явками наїзниками-окупантами, не мав можливості піднятись на вищий культурний щабель. Як Москва, так і Польща не вели його до кращого життя, а навпаки не допускали нас до освіти. Отож наш місячник “Український хлібороб” буде змагати до того, щоб наш український народ став просвіченішим, розумнішим, а через те сильнішим. Бо хліборобських шкіл у нас дуже мало, щоб через них можна було перепустити таку велику кількість хліборобської маси. А, безумовно, всі хотіли б добути господарське знання, яке дало б усім спроможність станути до праці на рідній ріллі з такими відомостями, які помогли б краще вести своє господарство. Наш місячник “Український хлібороб” не тільки міститиме статті й  поради на найрізніші сільськогосподарські теми, а й буде причинятися до організації українських селян в свої хліборобські товариства “Сільський Господар” та як в них наладнати працю.

 Упродовж 1941-1942 років видавництво перевидало роман Уласа Самчука “Марія”, надрукувало “Новий український колядник”, “Новий український вертеп”, кишенькові та настінні календарі книжки із серії “Бібліотека “Антикомуніст” – “Правда про наше минуле”, “Сталінська Конституція” спереду і ззаду”, “Пушкін і ми”; із серії “Театральна Бібліотека” у світ вийшла п’єса Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. Незважаючи на незначний книжковий репертуар, в умовах неспокійних, нетворчих, видавництву вдалося в багатьох аспектах досягти своєї мети – подати кращі зразки українського друкованого слова; виховати власного читача; в окупаційних умовах сприяти розвитку націєтворення; поширювати друковану продукцію не лише в Західній, а й у Східній Україні.

Улас Самчук

Улас Самчук зажив слави “українського Гомера ХХ століття” – відкрив світові справжню і невідому до того Україну. З-під його пера вийшли геніальні твори: “Волинь”, “Гори говорять”, “Марія”, збірки оповідань “Месники”, “Віднайдений рай”. У них він акцентував увагу на таких ключових темах, як загарбання більшовиками України, колективізація і Голодомор.

У Рівному письменник опинився у 1941 році, в часи німецької окупації. На той час вже відомий письменник і громадський діяч, голова Секції митців, письменників і журналістів Культурної реферантури у Празі, не міг залишатись осторонь подій в Україні. В той час в середовищі українських націоналістів була велика надія, що за сприяння німецької влади вдасться здобути для України самостійність.

У 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, Улас Самчук  перебрався через український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською. Письменник вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. У «Волині» тоді ж працював молодший брат Симона Петлюри Олександр. В газеті друкувалися статті й вірші Євгена Маланюка, Олега Ольжича й Олени Теліги. Також Улас Самчук зорганізував у Рівному видання дитячого часопису «Орленя».

Оскільки видання було легальне, письменнику доводилося йти на порозуміння з окупаційною владою. Однак газета мала на меті поширювати українську національну ідеологію, а це не подобалося гітлерівцям. Зрештою, газета була закрита, а Самчук ледь уникнув розстрілу.

Після війни Улас Самчук емігрував і деякий час жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух). Після переїзду до Канади у 1948-му був засновником Організації українських письменників «Слово», Cвiтoвoгo кoнгpecу укpaїнцiв.

Письменник помер 9 липня 1987 року. Похований у Торонто.

Про часи перебування в Україні за часів німецької окупації Самчук залишив спогади «На коні білому» і «На коні вороному». Ці твори дають адекватне уявлення про те, що робилося на наших теренах у цей непростий період.

Ніл Хасевич

Його порівнювали із Юрієм Нарбутом, Іваном Трушем і Василем Кричевським. Він був особистістю, безумовно, талановитою і неординарною. Його твори є у приватних мистецьких колекціях – від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у провідних мистецьких салонах, але обрав собі інший шлях – складний і небезпечний.

Коли Хасевичу було 14 років в його житті сталася трагічна подія – на залізничному переїзді підвода, на якій вони з мамою їхали до гімназії, потрапила під поїзд. Матір загинула, а син, втративши ліву ногу, на все життя зостався калікою.

У цій трагедії добре проявився характер Хасевича, який, хоч був іще підлітком, не опустив рук, а, вміючи вирізати з дерева, сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети – одержати освіту.

Після лікування Ніл продовжив навчання у художній майстерні Василя Леня у Рівному. 1925 році екстерном закінчив рівненську гімназію, рік працює помічником іконописця. А у 1926 р., на компенсацію від французької компанії (власниці залізниці, де юнак зазнав каліцтва) Хасевич продовжує навчання у Варшавській Академії прикладних мистецтв.

Після навчання Ніл Антонович повернувся на Волинь. Працював учителем у місцевій школі, бухгалтером у сільпо, малював і виставлявся.

На малій батьківщині Хасевич починає займатися громадською і політичною діяльністю, стає членом Волинського Українського Об’єднання, згодом вступає до ОУН, з багатьма членами якої, зокрема з Степаном Бандерою, зблизився ще в студентські роки у Варшаві.

Талановитий художник міг спокійно заробляти на хліб своїм мистецтвом, але страшні події початку радянсько-німецької війни, коли під час відступу в червні 1941 р. каральні органи СРСР потопили Західну Україну в крові тисяч невинно закатованих людей, змусили Хасевича докорінно змінити своє життя.

Через авторитет і повагу земляків Хасевича обирають мировим суддею в часи німецької окупації. Тоді ж він працює у рівненській газеті “Волинь” разом з Уласом Самчуком. Однак, розуміючи справжню мету політики нацистів, він залишає залишає мирну роботу й вступає в лави УПА.

Ніл Хасевич трудився, як повноцінне креативне агентство, що розвивало корпоративний стиль замовника – Української повстанської армії. Протягом 1943-1944 рр. під позивним “Левко” він керував політико-пропагандистською ланкою групи УПА “Північ” під орудою крайового командира Клима Савура. Для поточних потреб УПА, що у складі 20 підрозділів діяла на території Волинської, Рівненської, Житомирської та частково Київської областей, він готував проєкти бланків, печаток, бойових нагород (за особистим завданням Романа Шухевича), портрети, шаржі, карикатури, прапори та гроші УПА, як-то: бофони (Бойовий фонд УПА) – грошові квитанції з національними символами, такі собі знаки “позики на бойові потреби”. Усі можливі носії комунікацій із окупантами та місцевим населенням були ним залучені.

Кмітливістю доводилося виходити із жахливої матеріальної скрути… Не кажучи про папір, фарбу, запчастини до “Гутенбергівок” та заготовки з вишневого дерева, з яких різалися дереворити. Командуванню Ніл Хасевич ніколи не ремствував на відсутність матеріально-технічної бази та матеріалів, а пропонував цілком перевірені технологічні рішення. Наприклад, у листі до Головного командира УПА у квітні 1950 р. іміджмейкер Української повстанської армії зауважував: задля виготовлення бойових відзнак “можна взяти метал з лусок (гільз, – О.Р.) артилерійських набоїв, або з більшовицьких орденів – вони мосяжні (латунні, – О.Р.) і легкоплавні”.

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила відзнаки підпільникам, котрі здобули їх особистою звитягою. Саме очільник політико-пропагандистської ланки групи УПА “Північ” створив ескізи Хреста Заслуги, Хреста Бойової Заслуги та медалі “За боротьбу в особливо важких умовах”.

Cамого автора нагород УПА було відзначено Срібним Хрестом Заслуги та медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”, а також обрано до УГВР – від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким Ніл Хасевич є насправді, чим займається і де саме перебуває. Від схрону до схрону, наче безцінний інтелектуальний і художній скарб, двоє охоронців із числа воїнів УПА обережно перевозили українського Дюрера… ровером або верхи на коні.

Шість довгих років по війні його гострі політичні плакати викликали у місцевих комуністів безсилу лють, але упіймати художника УПА карателі не могли. Так тривало доти, доки дошкульні гравюри з українського підпілля – ймовірно, виданий у США мистецький альбом, серія дереворитів “Волинь у боротьбі” за редакцією Дмитра Баглая – не потрапили на очі делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів.

Отож, у 1951 р. із москви на Волинь, керівництву Рівненського обласного управління МДБ УРСР прилетів наказ – “припинити антирадянську діяльність” Ніла Хасевича. В травні 1951 р. під грифом “Цілком таємно” обласне управління державної безпеки розіслало наказ із текстом: “Ці малюнки підкидаються до посольств, делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум провокаторів – переконати громадську думку Заходу, що на Україні немовби триває масова збройна боротьба проти радянської влади… Ваше завдання – розшукати автора малюнків і припинити його діяльність”. Після декількох невдалих спроб сховок Ніла Хасевича було знайдено.  4 березня 1952 року художник загинув в бою з оперативною групою Рівненського УМДБ на хуторі біля села Сухівці Рівненського району.

Іван Огієнко

Весною 1919 року, Рівне стало столицею Української Народної Республіки, відповідно в місто перебували найвищі державні установи, зокрема і міністерства. В приміщенні теперішнього краєзнавчого музею розташувалось Міністерство народної освіти УНР, яке на той час очолював Іван Огієнко.

5 січня 1919 р. Директорія УНР призначила І.І.Огієнка міністром народної освіти. Першим його кроком став наказ про відмову від міністерської платні на користь незаможним студентам Кам’янець-Подільського університету. Він активно зайнявся створенням Ради міністра освіти.

Він був першим з українців, хто виокремив “рідномовну політику” в окрему науку. Іван Огієнко – один із перших науковців, хто аргументував вживання прийменника “в”, а не “на” Україні.

Міністр Іван Огієнко найперше звільнив чиновників, що опиралися українізації навчального процесу. Урядовець організував акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки та запропонував вважати 22 січня державним святом.

Міністерство освіти під керівництвом Івана Огієнка ухвалило закони та рішення про українізацію середніх шкіл, відкриття нових українських гімназій, обов’язкове загальне навчання та допомогу українським освітнім видавництвам.

Враховуючи неординарні якості І.І.Огієнка – великий організаційний хист, український патріотизм, активне відстоювання національного характеру православної церкви в Україні, – Директорія УНР 15 вересня 1919 р. призначила його міністром ісповідань УНР із залишенням     за ним посади ректора університету. Новий міністр взявся за українізацію православної церкви, закликав священиків виголошувати проповіді, проводити служби, читання та співи лише рідною мовою.

9 липня 1920 р., у зв’язку з воєнними подіями, І.І.Огієнко разом з сім’єю відбув до Станіславова.  Працював у складі уряду УНР. Повернувся до Кам’янця 7 листопада 1920 р., але 14 листопада, в зв’язку з наступом радянських військ і евакуацією з міста українських державних установ, членів уряду і проводу різних політичних партій і організацій, назавжди покинув Батьківщину і відправився в останню еміграцію.

Вже на чужині, він постригся в ченці, взяв церковне ім’я Іларіон. Архімандрита Іларіона висвятили в єпископа у Польській православній церкві. Через декілька років він очолив Українську Автокефальну Православну Церкву, яка діяла в Україні у час німецької окупації. Після війни він емігрував до Канади. Там Митрополит Іларіон закінчив чи не найголовнішу справу свого життя – переклад Біблії. 42 роки, минуло від перекладів перших богослужбових книг до отримання сигнального примірника повної Біблії у Вінніпезі. Масштаби праці вражають –  кожне окреме слово оригінального тексту перекладач виписував в окремому рядку, а поруч – українські відповідники. Рукопис нараховує близько 775 тисяч рядків, що заповнили понад 14 тисяч сторінок. Кожна з них, окрім того, списана численними примітками, вставками та уточненнями.

Переклад Біблії Івана Огієнка – найбільш тиражований та вважається дослідниками кращим з-поміж всіх українських варіантів через близькість до оригіналу, поетичність, простоту та ясність викладу водночас.

Клим Савур

Українська Повстанська Армія (УПА) – військово політичне формування, яке діяло в Україні протягом 1942-1960 років, а ось утворилась УПА на Рівненщині, безпосереднє відношення до її створення мав Дмитро Клячківський (Клим Савур). У жовтні 1942 році з ініціативи Клима Савура відбувся перший з’їзд вояків УПА. Це сталося в селі Гутвин на Рівненщині, там розташовувався штаб і проводився вишкіл вояків. Дмитро Клячківський був командиром УПА-Північ. Під своїм проводом об’єднав тисячі вояків, щоб боротись на два фронти: з радянськими та німецькими окупантами.

У травні 1943 року загони ОУН почали офіційно іменуватися «Українською Повстанською Армією». Ряди УПА головним чином поповнювалися з числа ідейних націоналістів. Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку потужного повстання, яке мало розпочатися в сприятливий для того часу момент, коли СРСР та Німеччина виснажать один одного в кровопролитній війні, а потім створення самостійної єдиної української держави.

У січні 1942 року Дмитро Клячківський очолив крайовий провід ОУН на північно-західних землях. Також він був керівником УПА, яка наприкінці 1943 року налічувала близько 8 тисяч вояків, від січня 1944 р. – командир «УПА-Північ». Саме тоді Дмитро Клячківський взяв собі псевдо «Клим Савур». Він відіграв значну роль в організації та розбудові Української повстанської армії. Займався створенням військових підрозділів, їх забезпеченням, вишколом старшин , розробкою стратегії і тактики бойових дій, організацією самооборони, керував окремими наступальними операціями. На звільненій від окупантів території наказав організувати місцеве самоврядування, відкривати школи і лікарняні пункти. До речі, саме за його наказом свято Покрови Пресвятої Богородиці стали вважати днем зародження УПА.

На посаді керівника УПА Клим Савур проявив себе енергійним, вмілим та відважним командиром. Та вести збройну боротьбу ставало все важче і важче, підрозділи НКВС та НКДБ за підтримки армійських частин завдавали повстанцям дошкульних ударів. Чекісти намагалися будь-якою ціною захопити насамперед командирів УПА. Була розроблена операція щодо знешкодження Клима Савура.

12 лютого 1945 р. його та двох двох охоронців вистежили, район, де перебував Дмитро Клячківський, оточили 4-5 тисяч солдатів НКВС. Він загинув у бою з 233-м особливим батальйоном НКВС в урочищі Лісничівка поблизу селища Оржів Рівненського району. Разом з ним вбили двох охоронців. Тіла відвезли до Рівненської тюрми і провели судово-медичну експертизу.

Інформація про ймовірне місце поховання Клима Савура надійшла у 2002 році зі Служби безпеки України. Там повідомлялося, що тіла вбитих українських патріотів захоронювали переважно в безіменних могилах на краю цвинтаря Грабник у Рівному. Припускають, що там поховали і полковника Дмитра Клячківського.

Пам’ятник Климу Савуру в Рівному було споруджено одним з перших в Україні, у 2002 році, поблизу колишньої в’язниці НКВД.

Симон Петлюра

Діяч, що став символом українського визвольного руху. Головний отаман Армії УНР. Голова Директорії УНР. Очільник української держави в найскладніший її період. Але як ця постать пов’язана з містом Рівне і чому саме тут з’явився перший в Україні пам’ятник Симону Петлюрі?

Відомо, що Рівне – було столицею України двічі. Якщо під час Другої Світової війни це була столиця окупованої німцями країни, то в 1919 році тут розташовувався уряд першої незалежної української держави.

Упродовж лютого-березня 1919 року внаслідок наступу більшовиків на Україну, Директорія залишивши Київ, змушена постійно змінювати місце свого перебування. На початку квітня 1919 року влада Директорії евакуювалася у Рівне. З 29 березня Рівне, як писала тогочасна преса, стало «новою столицею Директорії».

Перед приїздом міністерств (до Рівного) у пресі пояснювалося: «Час перебування їх тут залежатиме від успіхів наших військ на Східному фронті. Уряд розпочне свою діяльність, яка, на жаль, з причин скорого наступу ворога мусила на якийсь час з такою великою шкодою для краю припинитися».

Головний отаман військ УНР С. Петлюра вперше приїхав до Рівного ще 25 березня 1919 року. Проводячи тут наради та консультації, він виходив із необхідності консолідувати вкрай розпорошені українські сили перед небезпекою чергової інтервенції.

Після серії остаточних переговорів, зустрічей та домовленостей 11 квітня 1919 року в Рівному було сформовано  новий уряд Директорії на чолі з Борисом Мартосом. Всі провідні посади в ньому обійняли представники Української соціал-демократичної робітничої партії.

Діяльність рівненського уряду, не обмежувалась лише проголошенням декларативних заяв. Він намагався активно здійснювати власне конкретні політичні і соціально-економічні кроки. Всюди на контрольованій українським військом території проводилась енергійна робота з організації апарату влади. В Рівному, наприклад, відбулися збори Рівненського повітового з’їзду для організації трудових рад на місцях.

Виглядало, що кабінет Мартоса, вперше за останні місяці є досить дієвим і ефективним. На підтвердження цього 27 квітня, відбулося перше спільне засідання Директорії й нового уряду у його повному складі. Обговорювалась програма діяльності уряду. Крім Петлюри й Макаренка, з членів Директорії, в засіданні приймав участь також Швець, що саме перед тим переїхав із Станіслава (тепер – Івано-Франківськ) до Рівного. Коли під час обідньої перерви всі вийшли на перепочинок, Петлюра, за свідченнями І. Мазепи повідомив задоволено, що на даній нараді вперше почуває себе спокійно, оскільки бачить не тільки захоплення справою, але й конкретний план праці.

30 квітня 1919 року у місті відбулося народне віче та парад вояків рівненської залоги, в той день з балкону будинку по Соборній 106 перед рівнянами виступав Симон Петлюра (саме неподалік цього будинку у 2001 році  було споруджено перший в Україні пам’ятник Симону Петлюрі).

Проте, вже 5 травня 1919 року уряд покидає Рівне і переїздить до Радивилова.

Василь Тютюнник

Один з найвидатніших українських військових діячів XX століття. Командувач Дієвої армії УНР у 1919 році, генерал-хорунжий. Цей талановитий воєначальник у період Революції 1917-1921 років стояв біля витоків українського війська.

Василь Тютюнник був блискучим стратегом. «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості», – згадував про нього його ад’ютант, поет Євген Маланюк.

Одним із таких рішень було запросити до армії досвідчених генералів і офіцерів старої армії. Своїм помічником він узяв генерала Володимира Сінклера, за місяць до того був начальником штабу військ Скоропадського. Завдяки допомозі фахівців лютий 1919-го став переломним на тлі невдач українських військ. Наступ червоних було зупинено.

Наприкінці травня 1919 року українська армія знову опинилася  у скрутному становищі, ведучи одночасно бойові дії проти Добровольческой Білої армії, Червоної армії і польських військ. Петлюра покликав Василя Тютюнника до себе як рятівника армії. І саме Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова («Проскурівська операція»), яка почалася 1 червня 1919 року. У її результаті вдалося відбити у Червоної армії міста Проскурів, Кам’янець-Подільський (в якому розмістилися урядові органи УНР) та ряд інших.

Після успіху Проскурівській операції Тютюнник став начальником штабу армії УНР, а через місяць — командувачем армією. У серпні 1919-го об’єднаним військам під командуванням Тютюнника вдалося відбити у більшовиків міста Вінницю і Жмеринку.

У листопаді 1919-го керував обороною Проскурова, захворівши на тиф. У критичний момент для армії, затиснутій у «трикутнику смерті», разом з генерал-хорунжим Євгеном Мешковским розробив легендарний план Першого зимового походу – партизанського рейду тилами Білої та Червоної армій. Останнє розпорядження своєму заступнику отаману Михайлу Омельяновичу-Павленку Василь Тютюнник писав з Рівного, будучи у гарячці – при температурі 40 градусів.

Тяжко хворий на тиф Василь Тютюнник був доправлений у рівненський госпіталь, де помер 19 грудня від розриву серця. Похований у Рівному. Могилу взялись доглядати учні Рівненської Української гімназії, Євген Маланюк написав пізніше у своїх спогадах, що «на могилу Отамана ходять учні Рівненської гімназії. Гімназистки садять щороку квіти. Що ж? Може, це символ. Може, нове покоління серцем чує в нім Свого».

В 30-х роках на могилі на кошти учнів Рівненської української приватної гімназії було встановлено пам’ятник генералу.

Володимир Оскілко

Володимир Пантелеймонович Оскілко – політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, командувач Північної групи Армії Української Народної Республіки.

Народився Володимир Оскілко 1892 року поблизу Рівного. Початкову освіту здобув у Городку у двокласному парафіяльному народному училищі, далі навчався у Рівненській чоловічій гімназії.

У 1914 році він був мобілізований у російську царську армію. Під час Першої світової війни отримав офіцерський чин. Служив на Західному фронті, за бойові заслуги був нагороджений Георгіївським хрестом. Після лютневих подій 1917 року був губернським комісаром російського Тимчасового уряду у Тулі. Тут познайомився та одружився з Клавдією Костянтинівною, і наприкінці 1917 року повернувся з нею на Волинь.

В Україні 25-річний Володимир Оскілко долучився до організації українського війська, здобувши неабияку популярність серед солдат. У грудні 1917 року він був призначений Центральною Радою командиром новоствореної Волинської дивізії, яка брала участь у боях проти Денікіна та більшовицького повстання на київському заводі «Арсенал» у 1918 році. Після захоплення Києва більшовиками українські війська, серед яких був і Оскілко, змушені були залишити місто. На початку 1918 року Оскілко був комісаром Української Центральної Ради у Рівненському повіті.

За часів гетьманату Павла Скоропадського він – начальник охорони важливого Коростенського залізничного вузла. Проте вже в листопаді 1918 року Оскілко організовує антигетьманське повстання на Волині.

«Завдяки своєму начальникові командувачу гетьманськими залізничними військами генералу Олександру Осецькому Оскілко опинився в таборі Директорії. Народній революції він служив не менш сумлінно і завзято ніж Гетьманщині. В. Оскілко став командувачем повстанськими загонами, з яких організував Північну армію УНР». У цей час його військова кар’єра почала стрімко рости. Він здобув собі славу видатного військового та українського націоналіста. Головний отаман та голова Директорії Симон Петлюра призначив Володимира Оскілка генерал-хорунжим і командувачем Північної групи військ Директорії, чисельністю близько 40 тис. бійців. Оскілко вмів тримати своє військо у чудовому бойовому порядку. «Як генерал армії УНР В. Оскілко був «на своєму місці». Вояки Північної групи військ вигідно відрізнялись від солдатів більшості інших українських підрозділів умінням воювати і долати труднощі військового лихоліття. Їхній командир, непримиренний до мародерства і казнокрадства, пильно стежив за тим, щоб його військо не потрапило під ворожий політичний вплив». Ці війська досить успішно діяли на Волині та Поліссі, стримуючи наступ більшовиків. Їх наступальні операції теж були досить ефективними. У березні 1919 року вони звільнили ряд населених пунктів: Сарни, Дубровицю, Коростень, Житомир та ін.

У квітні 1919 р. після розгрому більшовиками військ Директорії на Правобережжі та захоплення Києва Симон Петлюра прибув у Рівне, визначивши це місто тимчасовою столицею УНР. Через деякий час сюди перебралися і члени уряду. 12 квітня 1919 року у Рівному було сформовано новий уряд, який очолив соціал-демократ Борис Мартос. Це створило неабияку напругу між Симоном Петлюрою, урядом Мартоса, з одного боку, та Володимиром Оскілком і членами його партії соціалістів-самостійників – з іншого. Оскілко вважав, що в державний апарат та керівництво армією проникли більшовицькі агенти. Відносини між Симоном Петлюрою та Володимиром Оскілком почали псуватися: генерал-хорунжий відмовлявся виконувати накази Головного Отамана і підкорятися центральному командуванню.

У ніч з 24 на 25 квітня в Центральному комітеті УПСС вирішили здійснити державний переворот, усунувши Петлюру, як Головного Отамана і члена Директорії та Макаренка, як члена Директорії. На керівника Директорією УНР планувалося вибрати галичанина Є. Петрушевича. Соціалісти-самостійники крім того прагнули усунути наказного отамана Осецького і поставити «свою людину» на чолі української армії. «Своєю людиною» виявився молодий і амбітний отаман В. Оскілко, який командував Північною групою військ УНР. Переважна частина дослідників вважає, що у вчинку Оскілка помітно відчувався «слід» політичних кіл Галичини. Тодішній прем’єр Б. Мартос, натомість висловив припущення, що він потрапив під влив власного начальника штабу, дуже розумного, хитрого, досвідченого генерала Агапієва, російського патріота, мета якого полягала у відновленні Російської імперії, а не самостійної України.. Існують і думки, що єдиною метою отамана Оскілка стало задоволення власних амбіцій та пошуки матеріального зиску. Щоправда сам В. Оскілко свої дії виправдовував тим, що «українська національна думка не доросла до поваги історичного моменту, відкинула реальний фактор – озброєну силу і піддавшись загальному впливу московської революційної демократії, котра не хотіла і мислити про одірвання національних організмів від бувшої Росії, – потягнулася з маленькими напівхуторянськими диференціяціями в хвості за московськими соціалістичними гаслами». Політичні рішення С Петлюри соціаліст-самостійник Оскілко вважав не інакше як «державною авантюрою».

В Рівному, за сприяння Оскілка почала також виходити газета «Українська справа», що містила гостру критику на адресу нового соціалістичного уряду. Згідно розпорядження Петлюри газету закрили, але на другий день почала виходити інша під назвою «Українське Діло». Більша частина політичного керівництва УНР прагнула усунути Оскілка від командування однак Петлюра вперто відмовлявся, оскільки цінував його як чудового і талановитого воєнначальника. Оскілко у відповідь почав відверто ігнорувати накази Головного Отамана про від’їзд на фронт. Це виявилося останньою краплею, що зрештою примусила Петлюру видати 28 квітня 1919 року наказ про усунення Оскілка з посади командуючого Північною групою.

Проте Оскілко ще зранку цього ж дня раптово зник із Рівного. Він скликав екстренне засідання Центрального комітету партії самостійників на якому остаточно вирішено розпочинати переворот. О 23-й годині 28 квітня 1919 року план первороту повністю узгоджено. Згідно плану, військова сотня мала заарештувати Петлюру, політичний відділ мав заарештувати кабінет, а кінна сотня повинна була утримувати місто Рівне. Упродовж ночі змовникам вдалося заарештувати майже половину міністрів, що перебували у Рівному, а також новопризначеного командуючого Північною групою генерала Желехівського. Натомість Петлюру захопити не вдалося. Він встиг залізницею відступити у напрямку Дубна.

Оскілко одразу проголосив створення Рівненської Народної Республіки, а себе «Головнокомандуючим всіма озброєними силами Наддніпрянської України». В 10-ій годині вийшов спеціальний випуск газети «Вільна Україна» з першими наказами та відозвами до української армії, губернських, повітових, волосних та земських народних управ, селянства тощо. У відозвах Оскілко заявляв: «Від самого початку боротьби нашої з московськими більшовиками до Штабу армії вступили зрадники, які провадили свою каїнову працю, обезсилювали наш опір. Через хиби й зраду в штабі вищого командування ми крок за кроком втратили майже всю Україну, залишився самий кут Волині й той мусили б здати через їх зраду. Тому я усунув сьогодні головне командування і вступив в командування всіма озброєними силами Наддніпрянської України. Також мусив я усунути від державної праці кабінет міністрів».

Однак цього ж дня стало зрозумілим, що заколотники переоцінили свої власні сили. Петлюра, навпаки, все ще користувався популярністю і авторитетом серед війська. За наказом Штабу армії для ліквідації «оскілківщини» корпус Січових стрільців виділив один бронепотяга польову варту. На щастя, застосовувати військову силу проти своїх же не довелося. Для ліквідації виступу виявилося достатньо листівок із зверненням Петлюри до вояків Оскілка. Їх розсипав кружляючий у небі літак. Більшість вояків рівненської залоги оголосили нейтралітет, меншість активно виступила проти оскілківців. Довідавшись про провал виступу, Оскілко втік до Польщі. Рівненська Народна Республіка перестала існувати. Симон Петлюра повернувся в місто, але пробув тут недовго. Спроба державного перевороту, здійснена Володимиром Оскілком поставила крапку на перебуванні державних структур Директорії УНР у Рівному.

Харитя Кононенко

1940 році в Рівне прибуває відома на той час громадська діячка, співзасновниця Союзу українок Канади.  З початком ІІ Світової війни в неї, як і в багатьох інших патріотів України, зажевріла надія на відродження незалежності Української держави. Але німці не дозволяють їй повернутися до Києва, і Х. Кононенко зупиняється у м. Рівному, де засновує осередок Українського Червоного Хреста, щоб рятувати полонених.

 Незважаючи на те, що винищення полонених було офіційною політикою німецького командування, працівникам УЧХ вдалося врятувати тисячі людей. В цьому велика заслуга і Харитини Кононенко, яка добре знала німецьку мову та виявляла дипломатичний хист. «Докторша Харитя» – так називали її друзі. Харитина Кононенко була активною діячкою «Жіночої служби України», яка тоді розвернула широку благодійницьку діяльність. Основними напрямками діяльності Жіночої служби України були надання практичної медичної і соціальної допомоги, притулку звільненим з полону військовополоненим, втікачам-«остарбайтерам» з Німеччини, потерпілим від репресій родинам, і взагалі всім тим, хто зазнав горя під час воєнної хуртовини і хто залишився без засобів на життя.

Також вона підтримувала зв’язок з УПА, постачала повстанцям медикаменти, посилала до них медичний персонал. Дуже багато теплих слів щодо діяльності Хариті Кононенко залишив на сторінках своїх мемуарів «Армія без держави» отаман Т. Бульба-Боровець. “Було доказано, що вона, маючи різні матеріяли в міжнародніх харитативних організаціях, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда. Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок. Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількости медикаментів та санітарних матеріялів“.

Коли німці у серпні 1942 року заборонили діяльність Українського Червоного Хреста, а генерал Л. Ступницький був призначений на посаду УПА-«Північ», створеної М. Лебедем з ініціативи ОУН-Бандери, Харитя Кононенко перебрала на себе керівництво УЧХ, як підпільної установи Української Повстанської Армії, успішно виконуючи свої обов’язки до самого моменту свого арешту та страти німцями восени 1943 року.

“Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з нашим начальником штабу, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу. Українська жінка нога-в-ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко в нас були тоді сотні та тисячі“, – згадує отаман Т. Бульба-Боровець.

 За співпрацю з УПА 15 липня 1943 р. гестапо арештувало Харитю Кононенко . 15 жовтня 1943 р.,  були розстріляні в’язні тюрми, в основному українська інтелігенція. Це був день найбільших страт в’язнів рівненської тюрми, було страчено близько 500 арештованих, найбільш свідомих й активних в суспільно-громадському житті українців. Серед загиблих була і Харитя Кононенко, яка багато зробила для порятунку радянських полонених у німецьких концтборах.

Рівненська українська гімназія

Складна, драматична і суперечлива історія українського націотворення. Наш народ постійно перебував від сильним асиміляційним тиском. Та весь час знаходились люди, які мріяли про політично-самостійну, життєздатну та стабільну державу – Україну. Вони боролися, трудилися, віддали своє життя заради вищої мети.

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 р. поділили між собою три держави – Польща, Румунія, Чехословаччина. У жодній з цих держав  українці аж ніяк не могли вважати себе титульною нацією. При більшості серед сільського населення, в містах українці були в меншості. Так було і в Рівному, де у цей період діяло 5 гімназій: три польських, єврейська та російська. Зрозуміло, що свідомі українці активно відстоювали перед польською владою право на створення  навчального осередку з українською мовою викладання.

Рівненська українська гімназія розпочала свою роботу 12 вересня 1923 року. Ініціатором створення був вчитель Федір Пекарський. Саме він у 1922 році звернувся до польської влади за дозволом на відкриття гімназії з українською мовою викладання, але йому було відмовлено. Наступного року спроба отримати дозвіл була успішною, але дозвіл дали із запізненням, тому навчання в гімназії і розпочалось з затримкою на два тижні. Вживати слово «українська» на той час теж було заборонено, тому офіційна назва учбового закладу «Приватна гімназія Ф. Пекарського з викладовою руською мовою».

Перші декілька місяців гімназія діяла за фінансування Федора Пекарського, який будучи вчителем історії в Російській гімназії на свою заробітну плату фінансував діяльність Української гімназії. Гімназія,  не мала власної будівлі – приміщення для навчання доводилося орендувати, на перших порах це було дві кімнати, одна з яких була кабінетом директора і його ж житлом.

Відкриття українського навчального закладу було позитивно сприйняте українською громадськістю міста і, незважаючи на те що навчання було платним та й не дешевим, бажаючих навчати своїх дітей саме тут було чимало.

Невдовзі постало питання у будівництві власного приміщення. Коштом громади було розпочато будівництво приміщення. На жаль, школі так і не судилось переїхати у новозбудовану будівлю, з приходом радянської влади навчальний заклад було зачинено. Радянська влада, яка окупувала західноукраїнські землі 17 вересня 1939 року, вбачала у діяльності гімназії небезпеку.

Педагоги давали учням не лише основні знання, а й прищеплювали їм любов до своєї країни та рідного краю. Тож, не дивно, що переважна більшість вихованців Рівненської української гімназії брала активну участь у національно-визвольній боротьбі, ставши членами ОУН, січовиками «Карпатської Січі», вояками УПА.

За період діяльності РУГ відомими професорами Яковом Бичківським, Надією Іщук, Георгієм Шумовським, Георгієм Косміаді, Борисом Веселовським та іншими були виховані видатні особистості. Серед них — професорка філології Наталія Іщук-Пазуняк, з участю якої були перекладені твори Лесі Українки на 8 мов світу, Антоніна Горохович — професор українознавства в діаспорі й редактор 3-х журналів у Торонто, Андрон Симончук — художник, Олександр Тижук — доктор економічних наук, професор університету у Венесуелі, Тижук Федір — доктор медичних наук (Канада), отець Сергій Кульчинський — священик (Рівненська область), Феодосій Карпюк — медик (Рівне), Прокопчук Василь (Рівне), Тетяна Лукіянович (Львів), Ніна Васильківська (Львів), Ніна Степанюк-Колюх (Рівненська область), Євген Ковшецький (Рівне), Павло Бура (США), Сергій Іллюк (США), Анна Матковська, Степан Ярмольчук, Ніна Брикса, Степан Козачок, Олена Темнюк та багато інших.

Запрошуємо вас прогулятися патріотичним маршрутом міста📍 Ви можете прогулятися цим маршрутом пішки або будь-яким видом транспорту на ваш вибір. Під кожен проведено маршрут окремо.